ДЗВІНКИ́Й, а́, е́. Який голосно і чітко звучить. Потім знов те дзвінке, голосне щебетання [соловейка] заглушають ще голосніші співи челяді (Л. Укр., III, 1952, 478); Та ось за рогом голосно заспівав баян, почувся дзвінкий дівочий сміх (Кучер, Чорноморці, 1956, 46); // Здатний голосно, чітко звучати, дзвеніти. Везли в Каховку свої знамениті вироби: дзвінкий та яскравий посуд (Гончар, Таврія.., 1957, 18); Нагострили сокири дзвінкими, — То ж і бритва не завжди така! (Рильський, І, 1960, 316).
∆ Дзвінкі́ гро́ші (моне́ти) — металеві гроші. Потім тихцем збував [Січкар] торговцям хліб.. тільки за мануфактуру та дзвінкі гроші (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 35); Дзвінки́й при́голосний, лінгв. — приголосний, який вимовляється з участю голосу, напр. б, г, д, з. Дзвінкі приголосні літературної мови (на відміну від галицьких ..та деяких інших говірок) .. вимовляються виразно, ясно (Курс сучасної укр. літ. мови, 1,1951, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 264.