ДИВ1, а, ч., міф. У слов’янській міфології — зловісна сила у вигляді птаха. Щоб на тебе див прийшов (Номис, 1864, .№ 3743); 3 високого дерева Див проквиляє, Землі невідомій вістку засилає (Мирний, V, 1955, 264); Лисиці брешуть на щити, І кличе див поверху древа (Рильський, 300 літ, 1954, 12).
ДИВ2, у, ч., рідко. Диво. Ой там, на горі, дивний див: Там соловейко гніздо звив (Укр.. лір. пісні, 1958, 289); // у знач. присудк. сл. Воно й не див! Бо розум жив Тогді в старій хатинці (Г.-Арт., Байки.., 1958, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 269.