ДИВНИ́ЦЯ, і, ж., зах. Диво. Мов людина — от дивниця — Відказала мені птиця (Граб., І, 1959, 463); За театр пішов би був на край світа. Не дивниця, що в рідному, тоді темному, як ніч, селі, я.. влаштував виставу (Ірчан, І, 1958, 315).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 272.