ДИКТА́ТОР, а, ч.
1. Особа, що має в державі необмежену владу. Протектор почав управляти країною без парламенту. Йому беззаперечно корилася сильна армія.. Кромвель став військовим диктатором (Нова іст., 1956, 17); Диктатори не люблять народних веселощів. Диктаторам подобаються тільки паради (Загреб., Європа. Захід, 1961, 264); * Образно. Він [цехмістер] звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців (Тулуб, Людолови, І, 1957, 117).
2. перен., зневажл. Той, хто ігнорує колегіальність, допускає грубе адміністрування. Той наш Грім, голова споживспілки, просто якийсь диктатор (Кучер, Трудна любов, 1960, 520); Як тільки не називають театральних режисерів: і суперниками драматурга, і диктаторами, і розводящими, і тлумачами (Літ. Укр., З.ІУ 1962, 3).
3. У стародавньому Римі — призначена сенатом для оборони країни особа, яка мала необмежені повноваження.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 275.