ДИКТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. Проказувати, зачитувати що-небудь уголос, щоб той, хто слухає, записував. І тепер він [С. І. Мамонтов] керував усією роботою і в той же час писав п’єсу, жартував з молоддю, диктував ділові папери (Моє життя в мист., 1955, 90); Кінець листа він диктував, сидячи на вузенькій похідній койці (Довж., Зач. Десна, 1957, 141); * Образно. Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели (Коб., III, 1956, 547).
2. кому. Пропонувати що-небудь для безвідмовного виконання; вказувати, наказувати. — Ти мені будеш диктувати, якого мені клієнта добирати? Я ще тут господар.. Так буде, як я скажу! (Вільде, Сестри.., 1958, 489); * Образно. В наш вік радянська людина.. диктує природі свої закони, її сліпим примхам протиставляє свою свідому волю (Вол., Сади.., 1950, 209); // перен. Ставити вимоги, підказувати. Любов до соціалістичної Батьківщини диктує нам [письменникам]: усю свою роботу побудувати так, щоб вона була високохудожня, а разом з тим цілеспрямована (Тич., III, 1957, 52); Інтереси свободи творчості диктують художникові необхідність постійного збагачення знань (Талант.., 1958, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 275.