ДИСОНУВА́ТИ, у́є, недок.
1. Звучати дисонансом (у 1 знач.). У невмілих руках баян прикро дисонує (Ю. Янов., IV, 1959, 100).
2. з чим, перен. Виявляти невідповідність з чим-небудь, вносити дисонанс (у 2 знач.), розлад у що-небудь. Врівноважений і майже спокійний, ..тон Лимерихи дисонує з її пащекуванням у перших діях [«Лимерівни» П. Мирного] (Рад. літ-во, 6, 1957, 14); Живопис на стелі різко дисонує з загальною кольоровою гамою залу, існує ізольовано від нього (Архіт. і буд., 1, 1955, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 285.