ДЛУ́БАТИ, аю, аєш, недок., перех. і неперех., розм.
1. Роблячи в чомусь невеликі ямки, заглибини, відколупуючи частинки чого-небудь, руйнувати його поверхню. Матрос іноді зсовував брови і починав неспокійно длубати ще вогку глину Альошиного житла (Мик., II, 1957, 257); Орися.. попросила не колупати ножиками столів, не писати на стінах, не псувати підвіконня, не длубати кору на деревах (Юхвід, Оля, 1959, 231).
2. Те саме, що колупа́ти 2. — Мама тобі не спекли [пиріжків], — відказує йому дівчинка. — Чому? — допитується Андрійко. — Бо ти к’ївий чойт, — длубаючи в носі, протягує найменше (Коцюб., 1, 1955, 441).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 312.