ДЛУ́БАТИСЯ, аюся, аєшся, недок., розм.
1. Перекладати, перебирати що-небудь, копатися в чомусь з метою відшукати, дістати що-небудь. Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе (Вас., II, 1959, 49); Порося зосереджено рило землю, щось там жувало, а в його кориті длубалася дзьобом нахабна проворна курка, поглядаючи скоса на порося (Коп., Земля.., 1957, 23); * Образно. Нехай длубаються ці грубі мужчини в її зворушенім серці. Вона мовчатиме, закам’янівши (Ле, Міжгір’я, 1953, 120).
2. Робити що-небудь, затрачаючи багато зусиль, енергії і т. ін. Треба було самотужки орати, скільки сили ставало, а то й лопатою длубатися в тій безмежній забур’яненій за окупанта землі (Ю. Янов., II, 1958, 260); Чвакають лопати, летять вгору шмаття землі. Сотні жінок, згорбившись, длубаються в цьому непривітному болоті, що вже стало для багатьох домовиною (Хижняк, Тамара, 1959, 247); // Повільно робити що-небудь. Він собі длубався то в стельмашні, то на господарстві (Кучер, Засвіт. вогні, 1947, 46); Вона длубалась там в моторі (Коп., Вибр., 1953, 441).
3. перен. Детально, старанно, всебічно знайомитися з чим-небудь, вивчати щось. Пам’ятав [Семен] Софійку.., просту дівчину, що на злість йому длубалася в якихось нудних книжках (Сміл., Зустрічі, 1936, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 312.