ДОВБЕ́ШКА, и, ж.
1. Дерев’яний молоток або взагалі замашна палиця з потовщенням на кінці. Дід Панас луснув щуку по голові довбешкою. Риба зітхнула.. й простяглася (Н.-Лев., І, 1956, 60); Він.. перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев’яною довбешкою (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 328); * У порівн.Страшно й глянуть на його постать: плечі й груди, як башта, кулаки, як дві довбешки (Стор., І, 1957, 338).
2. перен. лайл. Те саме, що до́вбня 2. — Ні, ти тільки подумай, ти тільки глянь на цю дурепу? — кричала вона до Ганни, маючи на увазі Нюсю. — Я їй кажу: «Ти б тільки подумала собі, порожня довбешко!» (Коз., Сальвія, 1956, 340); // зневажл. Те саме, що голова́ 1. — А тепер гризи кулаки та бий себе по дурній довбешці, щоб аж розтріскалася тобі! (Вільде, Сестри.., 1958, 153).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 330.