ДО́КАЗ, у, ч.
1. Незаперечний довід або факт, який підтверджує істинність чого-небудь; підтвердження. Юзі треба було щодня, щогодини доказів приязні від Зоні (Л. Укр., III, 1952, 656); Демонстрація коло воріт — найкращий доказ того, що не всім подобається мій приїзд (Кач., II, 1958, 47); [Томко:] Товариш Микитюк своєю втечею з тюрми дав нам доказ відваги та мужності (Ірчан, І, 1958, 188); // рідко. Донос на кого-небудь. — І ось на саму кутю, як грім з неба, — прийшли й забрали [поліцаї]. По доказу сільського старости… (Збан., Єдина, 1959, 108).
2. Предмет або обставина, які свідчать про чию-небудь провину. [Віра:] Що, коли ці папери єдиний доказ його виновності [винності]… і я мушу сама рішати його долю… Жах… (Коч., II, 1956, 223); Всі докази були проти Явдохи, і ніхто не мав сумніву, що тяжкий злочин — діло її рук (Донч., III, 1956, 12).
∆ Речові́ дока́зи, юр. — пов’язані із злочином предмети, що дають можливість розкрити його. Унтер заховав її [стрічку] в кишеню, як речовий доказ, який він сьогодні ж подасть приставу з рапортом (Смолич, II, 1958, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 350.