ДОПИ́ТЛИВИЙ, а, е. Який хоче, намагається про все дізнатися, все зрозуміти. Допитливий Данилко про все хотів знати і не давав спочинку Мирославові (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 172); Допитливий, вразливий і цікавий на все, Тарас не вдовольнявся звичайними забавками своїх ровесників (Кол., Безсмертний Кобзар, 1961, 5); Нові завдання тривожили його допитливий мозок (Донч., І, 1956, 369); // Який виражає бажання, прагнення про все дізнатися (про очі, погляд і т. ін.). Владко кинув на брата довгий, допитливий погляд, від якого Начко аж обличчя відвернув (Фр., VI, 1951, 246); Вона, як могла, крилася від допитливих очей матері (Шиян, Баланда, 1957, 224); На порозі кабінету в допитливій позі заявилася молода чорнява жінка (Кач., І, 1958, 417).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 371.