ДОПИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., ДОПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. перех. і неперех. Настійливо розпитувати про що-небудь. [Яким:] Як почали на весіллі допитувать: мовчить, мовчить, як води в рот набрала (Кроп., II, 1958, 358); — З ким же ти прийшов? — допитував дехто у Івася (Мирний, І, 1954, 259); Тісніше оточили люди секретаря, слухають, допитують та радіють (Шиян, Партиз. край, 1946, 129).
2. перех. Робити допит. Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогодні (Гончар, І, 1954, 47); — Слідство мало нагоду мене допитати (Ле, Міжгір’я, 1953, 290).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 371.