ДОРУ́ЧЕННЯ, я, с.
1. Дія за знач. доруча́ти, доручи́ти. Безбородько вибрався до лікарні нібито екстрено відвідати одного важкохворого, який з доручення директора знаходився під його особистим наглядом (Вільде, Сестри.., 1958, 50); // Справа, доручена кому-небудь; завдання. Наостанку [збори] розподілили доручення. Олексі — шефство над клубом, Федорові — агітатором на фермі (Мушк., Серце.., 1962, 68); — Після того як ви виконали доручення з листівками, ми віримо вам (Хижняк, Тамара, 1959, 46).
2. Документ, що дає кому-небудь право діяти від імені особи, що видала цей документ; довіреність. Турбай попросив рахунок і в лівому кутку вписав доручення на ім’я Лариси (Руд., Остання шабля, 1959, 572); Він лише попросив, щоб йому виплатити всі гроші, зароблені в колгоспі, за дорученням, яке він дасть Кіндратові Горенку (Кучер, Трудна любов, 1960, 593).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 381.