ДОЧКА́, и, ж,
1. Особа жіночої статі стосовно до своїх батьків. А в тім селі вдова жила, А у вдови дочка була І син семиліток (Шевч., II, 1953, 49); В багатьох хатах великим постом шили матері бурлацькі торби своїм синам та дочкам в дорогу (Гончар, Таврія.., 1957, 7).
2. розм. Ласкаве звертання літньої людини до молодої жінки або дівчини. [Мавка:] Ох, як я довго спала! [Лісовик:] Довго, дочко! (Л. Укр., III, 1952, 196).
3. уроч. Жінка, що тісно, кровно зв’язана з своїм народом, своєю країною. О Батьківщино!.. Ти для мене всіх рідніш, моє життя, мій квіте!.. Не зрадили тебе твої донецькі діти, і всі сини твої, всі дочки… (Сос., II, 1958, 477).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 400.