ДРИЖА́ЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до дрижа́ти 1, 2. Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами (Гончар, Людина.., 1960, 140); Вона сиділа годинами, вдивляючись сумним оком у дрижаче світельце (Кобр., Вибр., 1954, 209).
2. у знач. прикм. Який звучить переривчасто, нерівно. — Чи бачив же Онисію Степанівну? — спитала Олеся дрижачим голосом (Н.-Лев., III, 1956, 98).
∆ Дрижа́чі при́голосні, грам. — приголосні звуки, що творяться внаслідок переривання видихуваного повітряного струменя ритмічно вібруючим мовним органом.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 413.