ДРОВІ́ТНЯ, і, ж., розм.
1. Приміщення для дров; місце, де зберігають дрова. Сиджу я собі раз у дровітні та роблю нові чепіги до плуга (Федьк., Буковина, 1950, 105); В крилах [будинку] були сарай, дровітня, хлівець для кіз та інших свійських тварин (Смолич, V, 1959, 92).
2. Колода, на якій рубають дрова. Чолов’яга порався коло дровника, беручи поліно за поліном і кладучи під сокиру, раз від разу спльовував на долоні, гепав обухом об дровітню (Чендей, Поєдинок, 1962, 105); Тихін підійшов до нього. Встромив сокиру в дровітню й закурив із його кисета (Головко, II, 1957, 114).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 420.