ДРУЖО́К, жка́, ч., розм.
1. Пестл. до друг 1. Піду з горя у лісок, Пущу стиха голосок; Пущу стиха голосок, Чи вчує мій дружок (Чуб., V, 1874, 270); Навкруг лужка обійшла, Гей, ніде дружка не знайшла (Укр.. лір. пісні, 1958, 160); Гавеня, наш маленький пернатий дружок, і те радісненько свого дзьоба розкривало (Ковінька, Кутя.., 1960, 28).
2. Те саме, що друг 1. Були б пиріжки — будуть і дружки (Укр.. присл.., 1955, 294); Вона пам’ятає, коли Василіу разом з своїм дружком Аурелом, високим, худим хлопчиком, пас громадську череду (Чаб., Балкан. весна, 1960, 278); [Геннадій:] Дружок один, з Кавказу, такого винця привіз, що куди там! Нектар! Просто нектар! (Мороз, П’єси, 1959, 263); // зневажл. Стерв’ятник кинувся тікати на одному моторі. Два його фашистських дружки припустили попереду, не думаючи про рятування колеги (Ю. Янов., І, 1958, 273).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 425.