ДРІМУ́ЧИЙ, а, е.
1. Дуже густий, непрохідний, непроглядний (про ліс, бір і т. ін.). Сумно шепче ліс дрімучий, Ворони літають І, здається, своїм криком Бурю накликають (Рудан., Тв., 1956, 74); Нам, що були родом з Карпат або з передгір’я Карпатського, ліси дрімучі не дивина (Мур., Бук. повість, 1959, 54); // Дуже буйний, розкішний, густо порослий. Широко розкривши сірі очі, розтуливши рота, Алік зачудовано дивився дідові в його дрімучі вуса (Вол., Самоцвіти, 1952, 18); * Образно. За віщо [вигнали Валерика зі школи]? За один тільки намір іти у плавні, ..за оті «крамольні» читання, які тільки й могли освітити перед ним дрімучі нетрі життя?! (Гончар, Таврія.., 1957, 86).
2. рідко. Який перебуває в стані спокою, не виявляв діяльності. Не згадуй нам [співець] про вічну млу труни… Клич до життя, буди дрімучі сили! (Граб., І, 1959, 387); Завзята борня потопаючого народу порушила злегенька й Славкову дрімучу душу (Март., Тв., 1954, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 419.