ДУ́ЖКА, и, ж.
1. Зменш. до дуга́ 1. До округлого, мов чаша, острівця хилився обведений срібною дужкою молодик (Стельмах, Хліб.., 1959, 466); Все се стоїть у мене перед очима, і навіть панна Анеля ось тут стискає долонями голову та повертає до мене гострі дужки плечей (Коцюб., II, 1955, 261).
2. Ручка чи яка-небудь інша частина предмета, що має форму дуги. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою (Коцюб., І, 1955, 416); До нього [ставка] було далеченько, і тому кожне цебро несли по двоє, просунувши під дужку палицю (Донч., V, 1957, 212); Колись Іван Юхимович, обгорнувши дужку двопудової гирі рушником, брав той рушник у зуби (Руд., Остання шабля, 1959, 395).
3. Один із парних розділових знаків у вигляді вертикальної заокругленої чи фігурної риски. Додати тільки в дужках маю: Нема найгидшої брехні, Що склав наклепник, раб чорнила, А світська чернь благословила (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 99); // Один із парних математичних знаків такої ж форми. Розкриваючи дужки, перед якими стоїть знак , ми не повинні змінювати знаки всередині дужок (Алг., І, 1956, 49); Він почав диктувати мені приклад, у якому були круглі й квадратні дужки (Сміл., Сашко, 1957, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 433.