ДУРМА́НИТИ, нить, недок., перех. 1 неперех. Сильно діяти на органи відчуття; п’янити. Білим цвітом цвів у тайзі богульник і дурманив голову (Донч., III, 1956, 109); Туя дурманить своїм запахом, аж голова чуманіє (Гончар, Тронка, 1963, 45); // Притуплювати розум, затуманювати свідомість. А в світлиці тим часом обходила рядова [чарка], розв’язувала й без того смілі язики, дурманила.. голови (Мирний, II, 1954, 296); // перен. Збудливо діяти на розум, свідомість. М’яка й тепла долоня гладила його волосся, а ніжні слова дурманили йому голову (Шиян, Гроза.., 1956, 25); Незримі тіні переслідували його, розпалювали уяву і дурманили мозок (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 439.