ДУ́РОЩІ, ів, мн., розм.
1. Нерозумні, безглузді вчинки. — Хлопець ти хороший, кинь дурощі (Мик., II, 1957, 470); // Позбавлені розумного змісту думки, слова. — Я вже й сам не тямлю, де в мене тії дурощі беруться, — от наче щось сіпне! (Л. Укр., III, 1952, 367); — Хто міг подумати? Син такого батька, а дивись, які дурощі у нього в голові (Шиян, Баланда, 1957, 214).
◊ Вибива́ти (ви́бити) ду́рощі з голови́ (з кого-не́будь) — заставляти кого-небудь позбутися примх, капризів, нерозумних, безглуздих учинків, думок. —Хоч би хто женився на ній та дурощі з голови трохи вибив (Збан., Малин. дзвін, 1958, 137); Коли граната вибухнула.. Антоніна почала старанно вибивати дурощі з Василика (Довж., І, 1958, 392).
2. у знач. присудк. сл. Не варте уваги. Те, що парубком там трохи дозволяв собі, це дурощі. Тепер він батько (Кач., II, 1958, 21); В думці погодився з Шухнов-ським: це не критика, а дурощі. Але все ж був удар (Збан., Малин, дзвін, 1958, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 441.