ДУ́ТИЙ, а, е.
1. З порожниною всередині; вигот. способом дуття. Як пішла наша Устя гуляти… Дутого золотого намиста накупила (Барв., Опов.., 1902,513); // Наповнений повітрям, надутий. Приїхав [Гасанчук] новою тачанкою на гумових дутих колесах (Гончар, І, 1954, 478).
2. перен., розм. Який не відповідає дійсності, навмисне перебільшений. Роздмуханий успіх, дуті «особливі» п’ятірки не можуть стати чимсь тривалим і постійним (Донч., V, 1957, 492).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 442.