ДУХІВНИ́К, а́, ч. Священик, у якого хто-небудь постійно сповідається. [Сильвестр:] Та як ти смів подумати, проклятий, Що я, монах і княжий духівник, З тобою буду чаші вихиляти (Коч., III, 1956, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 444.