ДУ́ШНО.
1. рідко. Присл. до ду́шний. Був дощ м’який, і гречка пахне душно (Рильський, І, 1956, 58).
2. у знач. присудк. сл. Про наявність духоти, жари де-небудь. Сонце високо підбилося вгору; надворі стало душно (Н.-Лев., II, 1956, 174); У хаті стало душно від самосаду, від розпарених кожухів (Мик., II, 1957, 287); // Про відчуття духоти, жари ким-небудь. Від прудкої ходи Остапові зробилося душно (Коцюб., І, 1955, 340); Душно в шатному кунтуші, облямованому куницею (Тулуб, Людолови, І, 1957, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 449.