ДЯ́ДЬКІВСЬКИЙ, а, е. Належний дядькові (у 1-3 знач.). Погиба, поклавши голову на сіно, лежить у дядьківській клуні (Стельмах, II, 1962, 50); Вона їхала на газиках, тряслась на дядьківських возах.. Та більше йшла (Автом., Так народж. зорі, 1960, 9); // Власт. дядькові (у 3 знач.). Крізь трохи зіщулені вії дивилися допитливо-розумні, з дядьківською хитринкою, сірі очі (Жур., Опов., 1956,14); [Сокіл:] В тебе ще стара, дядьківська психологія інколи верх бере… (Зар., Антеї, 1962, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 450.