ДЯКІ́В, ко́ва, ко́ве. Належний дякові (у 1 знач.). — Чи не тут живе Валаш? —спитала в сина Кайдашиха, — Ні, мамо! це дякова хата (Н.-Лев., II, 1956, 316); // Прикм. до дяк 1. Наука дякова була невелика, вона сягала не дальше псалтиря (Мирний, V, 1955, 309).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 451.