ЕМІСА́Р, а, ч. Особа, що неофіційно виконує секретне політичне доручення (перев. в іншій країні). Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі приїздили до них у село емісари (Коцюб., І, 1955, 339); Він [Врангель] пошле своїх емісарів у Турцію, на Балкани (Гончар, Таврія.., 1957, 580); Візити американських емісарів в Африку нагадували паломництво віруючих у Мекку (Ком. Укр., 7, 1961, 80).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 477.