ЖИВУ́ЧИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. теп. ч. до жи́ти 1,2. Що ж я долею земною Не вдоволений проте? Бо вбачаю я.. Слід мертвоти навкруги: Між живучим людом — трупи. Між друзями — вороги (Граб., І, 1959, 164); З останків колишніх й живучих донині пізнаєш природи ти цілість і хід (У. Кравч., Вибр., 1958, 166).
2. прикм. Здатний переносити труднощі, виживати в складних умовах, підтримувати і зберігати життя; витривалий. —Ти шкодуєш, що твої діти вмирають. А мої вже й геть-то живучі. Такого їх, такого їх багато, що, далебі, не знаю, що й діяти! (Н.-Лев., І, 1956, 120); Ми [партизани] сміливі, кажуть, і живучі, Ми йшли вперед і не вмирали (Забашта, Вибр., 1958, 121).
3. прикм., перен. Який довго існує, не зникає; стійкий. Живучі ще у свідомості деякої частини населення пережитки минулого (Рад. Суд на охороні прав.., 1954, 14); Міщанство, як відомо, річ на диво живуча (Дмит., Розлука, 1957, 173).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 527.