ЖУРНИ́Й, а́, е́.
1. Який тужить, сумує, журиться; сумний, зажурений, печальний. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє: — Не печалися, дитино, не печалися! (Вовчок, І, 1955, 208); Додому Валентин Модестович повернувся аж смерком. Був стомлений, журний (Шовк., Інженери, 1956, 402); // Який виражає смуток, тугу, печаль; власт. людині, що журиться. Гликерія Михайлівна підвела на старого журні очі, над якими дрібно затремтіли непросохлі вії (Стельмах, Хліб.., 1959, 415).
2. Сповнений, пройнятий тугою, смутком, печаллю. Побігла Явдоха, а Одарку облягли сумні, журні, як літні дощові та гримучі хмари, думки (Мирний, І, 1954, 52); Цю казку журну Розказав мені мій дід (Нех., Під.. зорею, 1950, 301).
3. Який викликає, навіває тугу, смуток, печаль. Тепер — журна руїна, оповита красою весни (Вас., Незібр. тв., 1941, 219); Журна музика важкої піскуватої води та пароплавного гвинта збільшили його важкий настрій і кинули знов на далекі степи (Епік, Тв., 1958, 258); Вони [перелітні пташки] співали журних пісень — прощалися з садом, полем і лісом (Чендей, Вітер.., 1958, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 549.