ЗАВА́БЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., рідко, ЗАВА́БИТИ, блю, биш; мн. зава́блять; док., перех. Те саме, що зама́нювати. Подекуди вона [трава].. стелеться по землі, заваблює подорожнього (Гончар, Тронка, 1963, 217); Обом заваблювали душу світлі простори, сонце, синє роздолля… (Гончар, Тронка, 1963, 246); — Гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Ні, небоже! (Фр., IV, 1950, 410).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 34.