ЗАГРИ́МАТИ, аю, аєш, док.
1. неперех., чим, у що і об що. Почати гримати, сильно стукати; загрюкати. Зірвалася [Варвара] на рівні ноги, поскочила до дверей, загримала кулаками в двері (Март., Тв.. 1954, 131); Загримало о стіни те каміння (Фр., XIII, 1054, 132); Созоненко загримав залізом, відчинив хвіртку (Стельмах, II, 1962, 93).
2. неперех. Почати голосно й сердито, роздратовано докоряти комусь, лаяти кого-небудь.— Добрі смішки, коли повипивав горілку з усіх бутлів! — загримала матушка (Н.-Лев., І, 1956, 129); — Ану, вийдіть з хати! — загримав він на привітання молодих командирів (Довж., І, 1958, 144).
3. перех., розм. Постійним гриманням, окриками, сваркою притупити чий-небудь розум, почуття. — Сину мій! — Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають, — не розів’єшся, дорогий мій квіте (Вовчок, І, 1955, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 93.