ЗАДЗВОНИ́ТИ, дзвоню́, дзво́ниш, док.
1. у що, чим і без додатка. Почати дзвонити, утворюючи звуки дзвона, дзвінка. У труби затрубили, У дзвони задзвонили, Вдарили з гармати. Знаменами, бунчугами Гетьмана укрили (Шевч., II, 1963, 159); — Вйо, коні! — струсонув [Максим] віжками, і упряж, як музика, задзвонила хлопцеві: до чого ж він любив і коні, їзду на них! (Стельмах, І, 1962, 216); Ілюмінація погасла, хтось зненацька задзвонив шкільним дзвоником, отим, що нагадує тронку чабанську… (Гончар, Тронка, 1963, 161); * У порівн. Коло гаю походжаю, в гаю не буваю, А я свою дівчиноньку по голосу знаю. Ой, як вона заговорить, — як у дзвін задзвонить (Укр.. лір. пісні, 1958, 115); // на що, до чого. Почати бити у дзвони, сповіщаючи про церковну службу. Вже задзвонили на «достойно», як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір (Н.-Лев., II, 1956, 276); Галя устала ще до сонця, щоб поки таки до церкви задзвонять, їй упоратися по хаті (Мирний, IV, 1955, 137); // Заговорити дзвінким голосом. Та як задзвонить [молодиця]; — Десятнику Овдію! Десятнику Овдію! (Вовчок, VI, 1956, 291); // Дзвінко заспівати (про птахів). Затріщала кедрівка, задзвонили червоногруді і зелені клести (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 58); // перен., розм. Почати широко оповіщати про кого-, що-небудь. [Ярина:] Я таке могла б зробити в Дзвонковому! Про нас в усіх газетах задзвонили б (Корн., II, 1955, 118).
◊ Задзвони́ти на спо́лох див. спо́лох; Задзвони́ти по чиїйсь душі́, церк. — забити у дзвони, сповіщаючи про смерть кого-небудь. І задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде (Шевч., II, 1963, 248); Задзвони́ло у ву́хах, безос. — те саме, що Задзвені́ло у ву́сі (ву́хах) (див. задзвені́ти). — Сидоре, сьогодні твій син Іван помер! — Як я це почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось (Стор., І, 1957, 219).
2. Видати звуки, схожі на дзвін; подзвонити, дзенькнути. Голова задзвонив, і введено підсудних до зали (Фр., VI, 1951, 267); Задзвонив телефон. Ромодан узяв трубку (Корн., II, 1955, 304); Кресало і скіска спритно влітають у кишеню Хоми і, задзвонивши десь аж біля коліна, влягаються серед якогось добра (Стельмах, Хліб.., 1959, 526).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 107.