ЗАКВИ́ЛИТИ, лю, лиш, док.
1. неперех. Почати квилити (про людей). В колисці зо сну заквилила дитина (Вас., І, 1959, 216); На порозі, пов’язана чорною хусткою, мати обняла обох — сина і мовчазну невістку, — заквилила (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 398); * Образно. [Єфрем:] Чую в собі я, що відтоді, як зустрівсь з тобою, ..душа моя заквилила і не знає супокою… (Крон., IV, 1959, 358).
2. неперех. Почати видавати жалібні звуки, схожі на крик, стогін (про птахів, звірів). Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село (Мирний, І, 1949, 172).
3. перех. Почати жалібно співати, оплакуючи кого-небудь. Потім солому підпалили І плам’я [полум’я] трупи обняло, І вічну пам’ять заквилили, Аж сумно слухати було (Котл., І, 1952, 272).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 141.