ЗАКОЦЮ́БЛИЙ, а, е, розм. Дієпр. акт. мин. ч. до закоцю́бнути, закоцю́бти. Гаряча, розпашіла від печі, вхопила [Вутанька] закоцюблого з дороги вояку в обійми (Гончар, II, 1959, 140); Розв’язав на ходу закоцюблими руками вузлика, дістав материну хустку, загорнув шию (Збан., Єдина, 1959, 73); Невдовзі Оксана стояла вже на пагорку, з якого вітер поздував сніг, оголивши закоцюблу, порепану землю (Грим., Незакінч. роман, 1962, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 162.