ЗАМУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ЗАМУРКОТІ́ТІ очу́, оти́ш, док., перех. і неперех. Підсил. до заму́ркати. З якогось закапелка виліз кіт, ткнувся Лаврінові в коліна і, розніжений теплом і запахом м’яса, голосно замуркотів (Донч., III, 1956, 126); Гриць замуркотів щось під носом, а потому вхопився обома чорними, костистими руками за голову (Март., Тв., 1954, 61); * Образно. Назустріч прибулим вибіг срібний потічок і кошеням замуркотав під ногами (Гжицький, Опришки, 1962, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 224.