ЗАПОВІ́ДНИЙ, а, е.
1. Який зберігається у первісному стані; незайманий. Ой, гори, гори, золоті верхів’я!.. Невже мені не суджено дістатись на ваші заповідні високості? (Л. Укр., І, 1951, 196); Їде опівдні Софія степом безлюдним, абсолютно заповідним. Абсолютно заповідний це той, що споконвіку його не торкався плуг (Гончар, Таврія.., 1957, 179); // Який перебуває під охороною держави. На заповідній дільниці росли столітні дуби й сосни, такі — руками не обіймеш (Донч., IV, 1957, 43).
2. Те саме, що запові́тний 1, 2. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції заповідні скарби духу людського стали скарбами народними (Тич., III, 1957, 64); Ось знайома ущелина.. Ось і камінь. Треба сплигнути на цей найближчий прискалок. А тепер уже дуже легко дістатися до заповідного місця (Донч., II, 1956, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 269.