ЗАСКЛЕПИ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. засклепля́ть; док., перех.
1. Звести над чим-небудь склепіння. Став у церкві батько з сином. Церкву вже кінчали: Засклепили, побілили, Олтар прибивали (Рудан., Тв., 1959, 165).
2. перен. Міцно закрити, стулити. — Безчесний хлопче з серцем кам’яним! Чи знов ти чорту вдасть дав над собою? Чи знов своєю клятою грізьбою Він засклепив уста твої? (Фр., XIII, 1954, 295); Любов осушить сльози, рани засклепить в серцях (У. Кравч., Вибр., 1958, 65); // безос. «А що ж то за смерть?.. Хто знає?..» Темна мара встала в Чіпчиній думці.. Говори, дивись, — а тут… зуби зціпило, язик одібрало, очі засклепило… (Мирний, І, 1949, 155).
3. діал. Зробити дуже твердим (землю і т. ін.); // безос. Засклепило, що не можна орати (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 312.