ЗАХОТІ́ТИ, о́чу, о́чеш, док., з інфін., чого і без додатка.
1. Виявити бажання відчути потребу в чомусь. Раз ласуни, як водиться у них, Поснідать добре захотіли (Гл., Вибр., 1957, 149); Щаслива мати дивилася на своїх здорованів і похитувала головою: — Діточки галушок захотіли… Маленькі мої (Стельмах, І, 1962, 96); Як ласки захочеш дітям,— звертайсь до її [Партії] колиски, А хочеш любові людям,-то в серце її заглянь (Мал., Листи.., 1961, 6); — Мусію Степановичу,— перебив його Кузнецов,— та вам же ніхто цього не нав’язує. Будете хазяйнувати, як самі захочете, як вирішите на місці (Головко, II, 1957, 501); // Виявити прагнення до чого-небудь. Хто щастя захоче дізнати — До мене в мій замок ходім! (Л. Укр., IV, 1954, 122); Коли народ чого-небудь захоче та дружно візьметься, то вже так і буде (Гончар, III, 1959, 325).
◊ Скі́льки душа́ захо́че див. душа́; Чого́ душа́ захо́че див. душа́.
2. Вирішити, надумати що-небудь зробити. Еней же, сим не вдовольнившись, Іще гуляти захотів (Котл., І, 1952, 101); Втік переляканий цар. Серед нив опинившись безлюдних, Вимовить щось захотів, та лиш вовчим виттям прохопився (Зеров, Вибр., 1966, 306).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 393.