ЗБАЛАМУ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до збаламу́тити. Ми всім народом ополчились, Дніпро і Волга розгнівились — І морем бурним покотились До збаламученої Шпре! (Рильський, II, 1960, 261); Йому здавалося, що кожний дивився на нього, показував пальцем, що це він той збаламучений, підплачений негідник (Кобр., Вибр., 1954, 65); Збаламучені подіями настрої.. насідали, і йому почало здаватися, що він востаннє походжає між тисячами робітників як голова голодно-степського будівництва (Ле, Міжгір’я, 1953, 247).
2. у знач. прикм. Неврівноважений, легковажний. Збаламучена ця Жанна, хоч і люблю я її (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 278).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 426.