ЗБІДНІ́ТИ, і́ю, і́єш. Док. до бідні́ти і бідні́шати. Рід Тобілевичів належав колись до багатих і знатних фамілій польської шляхти, але ще десь у другій половині XVIII ст. несподівано збіднів (Життя К.-Карого, 1957, 7); — Їх би [коней] можна поставить на ніч під намет коло стайні,— обізвався Антоша.— І дати оброку… не збідніли б од того…— додала Софія Петрівна (Коцюб., II, 1955, 399); — Немає у мене нічого, збіднів я зовсім, розорився (Чаб., Балкан. весна, 1960, 10); — Велике діло — одно дерево [вкрали] на всю Синяву.— Тобі, може, й не велике, а наш пан інакше думає.— На одному клені збідніє? (Стельмах, І, 1962, 88); // на що, чим. Втратити що-небудь, стати бідним, біднішим на щось. На таланти земля наша не збідніла. У нас є велике число безумовно обдарованих молодих композиторів, які мають добру загальну і спеціальну освіту (Мист., 2, 1956, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 441.