ЗВА́БА, и, ж.
1. Те, що приваблює, манить, спокушає. Хіба ж Тоня.. сіла б із ним в каючок, якби і її не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось забороненого, звідати незвіданого? (Гончар, Тронка, 1963, 243); Не віддали мене, ти, часе літ кипучих, Від зваб життя, від чар мети (Ус., Листя.., 1956, 107).
2. Принадність, чарівність. Цей дерев’яний, гулкий, мов палуба, міст мав для Ібрагімова свою звабу (Гончар, Новели, 1954, 154); Чарівний світ з голубим небом весни і неосяжністю далеких просторів, серед яких волею молодості Орися повинна була летіти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу і був звичайним, непомітним, буденним (Тют., Вир, 1964, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 457.