ЗВАЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗВА́ЖИТИ, зва́жу, зва́жиш, док.
1. неперех., на кого — що і без додатка. Звертати увагу, рахуватися з ким-, чим-небудь. Зарубали знову — Чують тиху мову: — Най тече кров з гілки,— Січіть — не зважайте, Та серденька тільки Мого не вражайте (Граб., I, 1959, 318); На мене гукають прохожі: — Чи ти божевільний, чи в невідкладній потребі спішиш — на людей не зважаєш? (Зеров, Вибр., 1966, 260); Ластівка крилом черпає воду, — Що за знак? Можливо, на негоду, Та зважать на це не випада: Нам підвладні сонце і вода (Рильський, III, 1961, 69); Цар на річ його зважає Та по скелі походжає (Перв., Казка.., 1958, 16); Але господар знову зовсім не зважив на ці слова і заговорив далі (Смолич, І, 1958, 60); // Брати до уваги; враховувати щось. Плужник здивувався: — От бачите, вже й ви слабкі місця намацали [у творі].. Зважу, зважу (Грим., Незакінч. роман, 1962, 188); Треба ще раз зважити на самолюбство цього молодика — не розвінчувати його перед цілим цехом (Шовк., Інженери, 1956, 178).
Зважа́ючи на…- враховуючи що-небудь. — У мене, товариші, є пропозиція зробити перерву. Зважаючи на деякі обставини (Головко, II, 1957, 466).
2. перех. Помічати; спостерігати. Округи нас діялось, чулось, велося. Що радощів, а що журби зважали ми збоку; скільки поженилось на селі, заміж повиходило, народилося, вмерло (Вовчок, І, 1955, 242).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 457.