ЗВА́НИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зва́ти. Увійшов повагом блідий професор Греблянський з рудим заростом, званий учениками [учнями] Логарифмом (Мак., Вибр., 1954, 50); Бригадир покликав Мишуню до польового вагончика, званого на степах «палуб» (Ю. Янов., II, 1954, 135); // зва́но, безос. присудк. сл. Наумиху звано старосвітською жінкою (Коцюб., І, 1955, 102); Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано і Пилипиху з дочкою (Вовчок, І, 1955, 194).
Так зва́ний: а) який має умовну назву. У Моринцях і загалом у селах, які пов’язані з біографією Тараса Григоровича [Шевченка], є чимало так званих пам’ятних дерев (Вол., Самоцвіти, 1952, 122); б) який виражає іронічне, зневажливе ставлення до кого-, чого-небудь. — Усі ваші так звані думки я давно знаю (Довж., І, 1958, 414).
2. у знач. прикм. Якого запросили; запрошений — Замість справжнього батька одноденний «батько» порядкував за столом, званий, весільний… (Гончар, Таврія, 1952, 13).
Зва́ний обі́д (вече́ря і т. ін.) — обід, вечеря і т. ін., на які запрошують гостей. Посередині [світлиці] довгий стіл, накритий до званої вечері (Л. Укр., III, 1952, 402).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 461.