ЗВЕЛІ́ТИ, лю, лиш. Док. до велі́ти 1. — Ходіть, пане Опанасе, може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати (Вовчок, І, 1955, 23); Тим часом Довбишка звеліла дочці розкласти в челюстях трісок і спрягти яєчню (Н.-Лев., II, 1956, 280); [Романюк:] Не бачу голови сільради. [Кандиба:] Я запросив, як ви звеліли (Корн., II, 1955, 193); * Образно. Для них [дітей] не жалій не тільки ніяких трудів, худоби та, коли нужда звелить, душу свою за них положи (Кв.-Осн., І 1956, 23); // Порадити що-небудь. — А як звелиш чоловікові жити?— Чи шукати хазяйки.., чи з дітьми самому хазяйнувати? (Л. Янов., І, 1959, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 464.