ЗВУКО́ПИС, у, ч., літ., муз. Прийом художньої виразності, що полягає в спеціальному доборі звуків для створення певного образу, враження і т. ін. Виключно багатий Шевченків звукопис. Ось рядки з балади «Утоплена», які передають шелест осоки коло берега: «Хто се, хто се по сім боці Чеше косу? Хто се?» (Рильський, III, 1955, 252); Загальному тонові віршів [М. Бажана] відповідає чітка ритміка, енергійність вислову, багатий звукопис (Іст. укр. літ., II, 1956, 497).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 501.