ЗВІКУВА́ТИ і рідше ІЗВІКУВА́ТИ, у́ю, у́єш. Док. до вікува́ти. — От я звікувала в розкоші, заміж пішла по любості, сини в мене, як соколи… та за те ж я й попоплакала найгіркішими слізьми (Вовчок, І, 1955, 63); Тяжко замислилася Катерина і про своє життя… Так і звікуєш самотньою (Коп., Земля.., 1957, 260).
Вік (життя́) звікува́ти (ізвікува́ти) — прожити все життя. [Хведір:] Ну, сину, нехай тобі господь допомога у щасті та в добрі вік звікувати!.. (Кроп., III, 1959, 171); Вік ізвікувати — не в гостях побувати! (Укр.. присл.., 1955, 258); В ній [хаті] звікував своє життя Василів батько в клопотах та злиднях (Цюпа, Назустріч.., 1958, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 482.