ЗГУ́БНИК, а, ч. Той, хто призводить до згуби (у 3 знач.), знищує, занапащає кого-, що-небудь. Переповнена вона [планета] людськими стражданнями, які сієте ви, кати людської юності, згубники цвіту поколінь (Довж., III, 1960, 69); Вперше було показано [Л. Українкою] перемогу жінки над звабником і згубником жіноцтва дон-Жуаном (Рад. літ-во, 1, 1964, 66).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 526.