ЗДОХЛЯ́ТИНА, и, розм.
1. ж. Труп здохлої тварини; падло. На деревах теліпались здорові квітки ліан. Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, ніби од якоїсь здохлятини та гнилятини (Н.-Лев., І, 1956, 567).
2. ч. і ж., перен. Квола, немічна, слабосильна людина чи тварина. — О, знов приволік здохлятини,— гаркнула товста жінка, глянувши на хлопця.— Чи тобі ще не остогидло з ними! Вже ж один був — наробив (Головко, І, 1957, 127).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 548.