ЗДРИГА́ТИ, а́ю, а́єш і рідше ЗДРИ́ГУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДРИГНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Те саме, що здрига́тися. Худі плечі [Ганни] гостро настовбурчились, здригаючи під збитою хусткою (Мик., II, 1957, 71); Почав [Лушня] цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз (Мирний, І, 1949, 313); Василь аж здригнув після такого слова (Кв.-Осн., II, 1956, 78); І, знаменуючи безсмертя комсомолу, Який у битвах не здригне ніде, Крізь боротьби складну житейську школу Новий Корчагін в наші лави йде! (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 78);
Клекоче бій. Здригає знов і знову від гуркоту шаленого земля (Гонч., Вибр., 1959, 385).
◊ Не здригне́ рука́ чия, у кого — те саме, що Не здригне́ться рука́ (див. здрига́тися). Рубаючи катів без жалю, без упину, хай не здригне рука червоного бійця! (Сос., II, 1958, 239).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 549.