ЗДУ́ЖАТИ, аю, аєш, недок. і док.
1. тільки недок., неперех. Бути здоровим, не хворіти. Питаю в Одарки, чи здужає. «Здорова, тіточко, тільки мені на серці важко, о, важко!» (Вовчок, І, 1955, 45); [Галя:] Коли б, кажуть, здужав, нехай би вештався, де хоче, а то хворий (Кроп., II, 1958, 320).
2. неперех., перев. з част. не і з інфін. Бути спроможним, могти щось робити. Так виморились [хлопці], так знемоглись, що не здужають і поворухнутися (Кв.-Осн., II, 1956, 412); Я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечора доволоктись додому (Фр., VII, 1951, 320); Рук не здужаю здійняти, бо й не їла й не пила (Тич., II, 1957, 134); — Брали [зерно], правда, не важивши. Хто скільки здужав на собі понести (Головко, II, 1957,496).
3. тільки док., перех., рідко. Подолати, перемогти. Грицю, Грицю! І в пеклі самім Твого духа фашистам не здужать (Підс., Загули.., 1960, 38); Я здужав усі біди, пройшов пекло і ось знову стою перед тобою незламний і дужий (Чаб., Тече вода.., 1961, 8).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 551.